ВСТУП
У будь-якому місті чи селі нашої Батьківщини храм завжди є окрасою населеного пункту і помітно виділяється на тлі одноманітного бетонно-цегляного пейзажу. Коли людина будує дім для себе, то вона дбає насамперед про його практичність і комфорт, а коли возводить храм Божий, то піклується про його велич і красу. Напевно, саме тому і в радянські атеїстичні часи туристам у Києві завжди показували храми і монастирі, а не партійні досягнення у вигляді не завжди зграбних бетонних джунглів.
Преображенський собор у м. Білій Церкві цього року святкує ювілей – вже 165 років він милує око білоцерківців і гостей міста. За ці більш ніж півтора століття храм пережив чимало історичних епох і подій, які рельєфно позначалися на його життєписі. Йому був відомий і почесний статус єдиної першокласної церкви у Київській митрополії ХІХ ст., і “мерзость запустения” в часи більшовицького терору. У ньому бували сотні тисяч паломників, котрі йшли через Білу Церкву до Києва і він на десятиліття зачинявся комуністами, які влаштовували тут то архів, то боксерську залу. В часи Російської імперії
Преображенська церква завдяки щедротам мирян була однією з найбагатших на Київщині, а в більшовицьку епоху вона зазнала і пограбувань в суворі 20-ті роки, і бомбардувань в часи Великої Вітчизняної війни. В 1988 р. – коли в СРСР на офіційному рівні святкувалося 1000-ліття хрещення Русі – радянська влада вже вкотре переконалася, що ні криваві репресії, ні замовчування очевидного не в змозі знищити православної душі народу.
Духовна спадщина, що століттями нагромаджувалася нашими предками, непідвладна грубій силі. В 1989 р. Преображенський храм знову став діючим. І в часи правління Романових, і в добу атеїзму собор своїм величним виглядом завжди нагадував нам та нашим предкам про те, що ми – православного роду і був уособленням віковічності Православ’я.
НАРОДЖЕННЯ ХРАМУ ТА ЙОГО ЖИТТЄПИС
Зараз важко уявити історичний центр Білої Церкви без собору Преображення Господнього. Але 165 літ тому назад у нашому місті не було жодного кам’яного парафіяльного храму.
Біла Церква перебувала у приватній власності польських магнатів Браницьких, що вельми рельєфно позначилося на її православному житті. У спогадах одного з найвідоміших міських пастирів – о. Петра Лебединцева читаємо наступні рядки про Білу Церкву:
"Проїжджій людині ця козача твердиня не могла здатися чимось іншим, як польсько-єврейським містечком. Пам'ятників, слідів російського життя не залишилося ніяких. Де була, за переказами, перша російська церква, там красувався тепер костел; на місці іншої православної церкви красувався панський палац <...>.
Уся економічна інтелігенція складалася винятково з поляків під різними найменуваннями: головнокомандувача, просто керуючого, маршалків та інспекторів <...>, а також маси писарів і підписантів; польську мову можна було почути в палаці й костелі, садах і павільйонах, в економічних канцеляріях та інших установах. Картину довершували, з одного боку, незліченні багатства, розкіш, пишність, насолода без міри, спокій і бездіяльність без кінця, а з іншого - похилені хатки, засмаглі обличчя і руки, і вічна нескінченна праця. Загальне населення Білої Церкви сягало тоді до 20000; з них половина жидів, жменю поляків, решта православне селянство".
Якщо враховувати, що поляки і євреї міста були вільними людьми, а селяни – кріпаками, то стане зрозумілим, що православні мешканці Білої Церкви почували себе пригнобленою національною меншиною. Католицький костел, збудований Браницькими на Замковій горі – на місці стародавнього руського храму – здіймався над усім містечком і мав за мету ніби перекреслити православне минуле корінних білоцерківців. На тлі величного кам’яного костелу порівняно бідно виглядали шість дерев’яних православних храмів, які були збудовані ще в козацькі часи і потребували постійних ремонтів.
———
Слідкуйте за нами у соцмережах: