Незабаром до митрополита надійшло подібне прохання і від прихожан Преображенського храму, під яким стояли підписи найповажніших з них – В.Терещенка, В. Іваніцького, Н.Руденка, І. Винарського, В. Вигури, П.Удовика та інших. Однак, коли у Білій Церкві з’явився новий дзвін, історикам поки що невідомо.
Дзвіниця майже на століття стала окрасою міста. Але вже у 70-ті рр. ХІХ ст. серед владоможців знаходилися особи, котрі прагнули використати її для практичних потреб. В 1873 р. до митрополита Арсенія (Москвіна) надійшло звернення київського губернатора, який писав владиці наступне: “У містечку Білій Церкві влаштовано на маклерський збір пожежну команду, а варту з пожежних служителів для спостереження за випадком пожежі передбачено влаштувати на дзвіниці Преображенської церкви, але місцевий священик допустити влаштування варти на зазначеній дзвіниці без дозволу Вашого Високопреосвященства утруднився”. Тому високопоставлений чиновник просив благословіння на цей не зовсім зрозумілий крок. У відповіді митрополита відчувалися нотки здивування подібною пропозицією: “Честь маю повідомити Вас, милостивий Государе, що не можу і я погодитися з тим, що дзвіниця стане пожежною вартою, тому що дзвіниця має в релігійному відношенні своє спеціальне, а в духовному сенсі - знаменне призначення, яке з розташуванням на ній варти в очах народу загубиться...”. Як альтернативу, владика порадив губернатору використати “одну из башен” костелу на Замковій горі – “абсолютно бездіяльну і дзвонами не зайняту”.
Але час не стояв на місці й незабаром наступила епоха, коли ні в митрополитів, ні у протоієреїв влада не цікавилася – чи дозволено їй буде якимось чином втручатися в церковне життя. Державний атеїзм радянської доби виявися згубним для білоцерківської дзвіниці.
Нова влада забороняла мирянам витрачати кошти на догляд споруди і вона почала занепадати, а в часи війни постраждала ще більше. Після закінчення Великої Вітчизняної миряни Білої Церкви поставили перед комуністами питання про необхідність реставрації дзвіниці як пам’ятки архітектури. Один з радянських чиновників – уповноважений Ради в справах РПЦ при РМ СРСР по Київській обл. П.Федотов писав наступне: “За поновленням дзвіниці безумовно вірні поставляють питання про дзвони та їх повішення. Соборний храм після поновлення дзвіниці матиме більш завершений, більш величний вигляд. Його авторитет в очах вірних ще більше піднесеться, а звідси й вплив на населення ще сильніше розповсюджуватися буде. <…>. Я, безумовно, за розібрання дзвіниці”. Але здійснювати це відкрито товариш П.Федотов побоювався, тому що “в середовищі вірних у Білій Церкві є такі люди, котрі не тільки будуть писати, делегатів до всіх установ посилати, але й демонстрацію учинять. Акт розібрання може поволокти за собою невдоволення й активізацію”. “Народна влада” і після кривавих репресій сталінщини (1956 р.) все ще боялася свого народу...
Саме тому один з військових підрозділів змушений був виконати і виконав непросте завдання – розібрав споруду за одну ніч. Лише кілька років красуня-дзвіниця не дожила до свого столітнього ювілею.
БОГОСЛУЖІННЯ І СВЯТА ПРЕОБРАЖЕНСЬКОГО ХРАМУ (ХІХ СТ.)
Храм у часи існування православної монархії Романових був осередком не лише церковного, але й громадського життя. Тут наші предки могли не лише возносити молитви Богу та бути причасниками церковних таїнств. В храмі зачитували численні імператорські та губернаторські розпорядження, розповідали про події у державі і світі. Священики, згідно царських указів, пояснювали в храмах суть державних реформ і спростовували безглузді чутки, розкривали суть незвичайних природніх явищ, переконували робити щеплення і дотримуватися санітарно-гігієнічних норм, розповідали про новинки науки і техніки, закликали берегти природу та пояснювали правила поведінки під час епідемій (чим, до речі, було врятовано тисячі людей). Але основним призначенням храму було і залишається прославлення Всевишнього. У той час богослужіння в Преображенській церкві мали певні особливості. Звичайно, найбільше білоцерківців приходило до храму на відомі кожній православній людині свята. Але, якщо, скажімо, на Паску чи Різдво у церкві молилися в основному мешканці лівобережної частини Білої Церкви, то головне храмове свято – Преображення Господнє – ставало торжеством не лише для всіх білоцерківців, але й для найближчої округи міста. “Уся околиця приходила в цей день у рух, усе покликане й непрохане їхало і йшло на храм, у кожного господаря на парафії були гості. До літургії з'їжджалися сусідні й далекі священики, дячки та піддячі; така урочиста й гучна служба бувала на парафії тільки один раз на рік...” – так описували храмове свято мемуаристи.
Всі уривки книги можна переглянути за посиланням
Очікуйте новий уривок наступного тижня!
———
Слідкуйте за нами у соцмережах: