Три години переговорів, дипломатичні усмішки, розмови про історичний шанс на мир — і знову жодного припинення вогню. Поки Україна демонструє готовність до болісних компромісів, Росія пропонує… нові переговори. Складається враження, що світ дедалі впевненіше рухається до миру на словах, але зовсім не наближається до нього насправді.
21 жовтня 2026 року дипломатичний марафон навколо російсько-української війни отримав чергове продовження. Після зустрічей у норвезькому Осло американський спецпредставник Стів Віткофф вирушив до Санкт-Петербурга, де провів приблизно тригодинні переговори з Володимиром Путіним.
І якщо напередодні здавалося, що дипломатичний процес нарешті може зрушити з місця, то підсумки російського етапу залишили значно більше запитань, ніж відповідей.
20 жовтня в Осло президент Володимир Зеленський зустрівся з представниками США, керівництвом Норвегії та Фінляндії. До консультацій долучилися й представники європейських держав, ЄС та НАТО.
Обговорювали припинення вогню, гарантії безпеки, санкції, відбудову України та можливі формати майбутніх переговорів.
Київ продемонстрував готовність до рішень, які ще недавно здавалися політично майже неможливими.
Зокрема, 21 жовтня Володимир Зеленський в інтерв'ю Fox News підтвердив, що Україна готова розглядати припинення бойових дій по нинішній лінії фронту — за умови подальших переговорів і надійних гарантій безпеки.
Важливо розуміти: це не тотожне юридичному визнанню окупованих територій російськими. Але навіть такий варіант означав би надзвичайно складне рішення для держави, яка захищається від агресії.
Крім того, Україна запропонувала взаємне припинення ударів по енергетичній інфраструктурі. Київ готовий не атакувати чутливі об'єкти російського енергосектору, якщо Москва припинить удари по українських.
За словами Зеленського, російська сторона цю пропозицію відхилила.
І тут виникає закономірне запитання: скільки ще гнучкості повинна продемонструвати країна, на яку напали, щоб від держави-агресора нарешті почали вимагати не заяв, а конкретних дій?
21 жовтня Стів Віткофф зустрівся з Путіним у Санкт-Петербурзі.
За результатами переговорів російська сторона повідомила про готовність повернутися до тристороннього формату за участю України, США та Росії, але у майбутньому, орієнтовно в середині листопада.
Звучить багатообіцяюче. Але якщо прибрати дипломатичні формулювання, результат доволі скромний.
Росія не оголосила про припинення вогню. Не погодилася на запропоноване енергетичне перемир'я. Не представила публічно конкретного плану завершення війни з визначеними термінами виконання.
Натомість продала майстерним переговорникам туманну перспективу нової зустрічі, на якій знову обговорюватимуть можливість домовленостей.
Тобто після переговорів про мир сторони отримали перспективу нових переговорів про мир.
Звісно, дипломатія часто складається з тривалих консультацій. Сам факт продовження контактів не є марним. Проте між готовністю сісти за стіл і готовністю зупинити війну лежить величезна прірва.
І поки що немає переконливих ознак того, що Москва вирішила цю прірву подолати.
Особливо гірко дипломатичні заяви звучать на тлі подій безпосередньо в Україні.
Того самого 21 жовтня російські удари знову забрали життя цивільних людей. Під атаками опинилися житлові райони та об'єкти інфраструктури в різних регіонах країни.
Це найвиразніший контраст нинішнього переговорного процесу.
За дипломатичним столом — розмови про стабільний мир, майбутню архітектуру безпеки та економічне співробітництво.
В українських містах — повітряні тривоги, руйнування й загиблі.
Можна скільки завгодно говорити про конструктивну атмосферу переговорів. Але справжнім показником конструктивності має бути не тривалість зустрічі, а кількість людей, які перестали гинути.
У цій історії є ще один тривожний момент.
Американська адміністрація прагне продемонструвати результат у мирному врегулюванні. Для Вашингтона важливо показати, що переговори працюють і війна наближається до завершення.
Однак швидкий дипломатичний результат не завжди означає справедливий і тривалий мир.
Україна значною мірою залежить від зовнішньої військової допомоги, розвідувальної інформації та технологічної підтримки. Відповідно, партнери мають інструменти впливу на Київ.
І саме тут виникає небезпечна асиметрія: від української сторони можна вимагати дедалі більшої поступливості, тоді як Москва здатна затягувати процес, не припиняючи бойових дій.
Це не означає, що Сполучені Штати обов'язково оберуть саме такий шлях. Але ризик того, що заради швидкої угоди найбільший тиск знову відчує сторона, яка обороняється, цілком реальний.
Мир, досягнутий шляхом поступок лише однієї сторони, може виявитися не завершенням війни, а лише перервою перед наступною.
Для Москви сам переговорний процес може мати окрему цінність — навіть без швидкого підписання мирної угоди.
По-перше, переговори дозволяють підтримувати прямий діалог із Вашингтоном.
По-друге, вони створюють можливість обговорювати санкції, економічні відносини та ширші питання безпеки.
По-третє, поки тривають дипломатичні консультації, Росія продовжує воєнні дії та може розраховувати на зміну обставин на фронті або в міжнародній політиці.
Це не доводить, що Кремль узагалі не зацікавлений у домовленостях. Але створює очевидний стимул не поспішати з конкретними зобов'язаннями.
Показово, що за підсумками зустрічі в Санкт-Петербурзі російська сторона згадувала не лише мир, а й можливі масштабні економічні проєкти зі Сполученими Штатами.
І тут постає ще одне незручне питання: чи не ризикує тема завершення війни поступово перетворитися на частину значно ширшого політичного та економічного торгу?
Схоже, Україні доводиться звикати до світу, де міжнародні гарантії дедалі частіше перевіряються на міцність, а політичні інтереси великих держав не завжди збігаються з потребами тих, хто найбільше потерпає від війни.
Попереду — американські проміжні вибори до Конгресу 3 листопада. Їхні результати можуть змінити внутрішньополітичний баланс у США, а отже, і умови, в яких ухвалюватимуться рішення щодо підтримки України.
Проте було б небезпечно сприймати ці вибори як гарантований поворотний момент. Навіть зміна розстановки сил у Конгресі не означатиме автоматичного перегляду зовнішньої політики Білого дому.
Україні доведеться вистояти незалежно від того, які політичні сигнали надходитимуть із Вашингтона.
І, мабуть, найскладніше сьогодні — зберігати віру в дипломатію, не дозволяючи красивим заявам підміняти реальність.
Адже українцям потрібен не черговий оптимістичний пресреліз. Не нова дата зустрічі. І не обіцянка колись домовитися.
Українцям потрібен мир, після якого не доведеться знову готуватися до війни.
А поки що складається враження, що світ знову домовився домовлятися.
І дуже хочеться, щоб наступного разу за цими словами нарешті з'явилися дії.