Назва Танцювального павільйону сама вказує на його призначення. При вході до нього були встановлені статуї Аполлона та Діани, які у свій час були придбані імператором Наполеоном (чи то для Лувру, чи то для святкування укладення миру з Англією), але згодом викуплені графинею О. Браницькою для білоцерківського парку. Подібні, але вищі статуї було встановлено біля театру в Літньому саду Санкт-Петербурга і їх могла бачити графиня О. Браницька.
Деякі дослідники вказують, що Танцювальний павільйон прикрашали ще й інші статуї (зокрема, Венери) та фарфорові вази, подаровані імператрицями. Однак і Літній палац, і всі павільйони були знищені в більшовицьку епоху.
Ця колона завершує собою одну із широких алей у центральній частині парку «Олександрія», відвідувачі бачать її здалеку. Близькість колони до Ротонди та «Царського» й «Дружнього» садів дають підставу дослідникам відносити колону до єдиного комплексу, присвяченого монархам та Г. Потьомкіну. Нині ми маємо кілька трактувань символіки цієї малої архітектурної форми.
1. Один із перших дослідників парку А. К. Салатич стверджував, що статуя пелікана з чотирма пташенятами була встановлена засновницею парку «з метою самореклами і мала служити прообразом самої поміщиці, що відійшла від придворного життя для виховання своїх дітей». Але в прагматичної графині О. Браницької було достатньо здорового глузду, щоб не встановлювати собі монументів за життя – тим більше поряд із меморіалами Єкатєріні ІІ та Г. Потьомкіну. Крім того, біля статуї пелікана зображено четверо пташенят, а подружжя Францішека та Олександри Браницьких на момент інтенсивної розбудови парку мало п’ятеро нащадків (Владислава, Олександра, Єлизавету, Катерину та Софію). Крім того, як справедливо зауважує Є Чернецький, визначальні риси пелікана, оспівані сучасником Я. Бровінським, «пасують скоріше чоловікові-оборонцю, аніж жінці-матері».
2. Оскільки йдеться про пелікана чоловічої статі, то статуя, яка знаходиться поблизу Ротонди, могла бути присвячена Г. Потьомкіну, який замінив батька осиротілим Енгельгардтам – дітям своєї рідної сестри Марфи Потьомкіної (Енгельгардт). Поет Я. Бровінський навіть вказує, що зображений птах годує дітей своєю плоттю.
Скульптурний натяк на найяснішого князя також можливий. Справді, і його рідний небіж Василь (улюбленець!), і небоги (окрім «безнадежной Надежды») стали видатними постатями в середовищі російської аристократії. Р. Афтаназі вказує, що на цоколі колони «Пелікан» існував напис «Батькам вдячні діти», який міг стосуватися «великолепного князя Тавриды». Однак знову ж таки – четверо пташенят, зображених скульптором, погано асоціюються із шістьма нащадками Енгельгардтів. Хоча, можливо, це просто художній символ і точна цифра для митця не мала жодного значення.
3. Ще одна версію висунув В. Павлюченко. На його думку, статуя «Пелікан» є втіленням одного з масонських символів. У «Олександрії» бували лідери декабристів, що входили до масонських лож, саме тут вони планували вбити російського імператора.
Крім того, Біла Церква була помітним осередком масонства. Як зазначають дослідники, «розквіт масонства в Україні збігається з часом, коли Білою Церквою володіли графи Браницькі». Цілком можливо, що білоцерківські графи належали до масонської ложі «Александра благотворительности к коронованному пеликану». Члени цієї ложі мали своїм символом «иоаннитский крест, украшенный золотым солнечным сиянием, в центре которого коронованный пеликан, кормящий своих детенышей, помещен в прописной букве «А».
Як пише Є Чернецький, ця ложа належала «до шведської системи, яка складалася із трьох рівнів: найнижчого, присвяченого св. Іоанну Хрестителю, середнього ‑ під покровительством (нібито — В. П.) св. апостола Андрія та найвищого», покровительство над яким масони приписували Св. Трійці. «Цікавим збігом (?!), — продовжує автор, — є той факт, що в трьох головних центрах володінь графів Браницьких існували парафіяльні костьоли, відповідно, св. Іоанна Хрестителя, св. апостола Андрія та св. Трійці». Збіг був явно не випадковим, адже деякі нащадки Францішека-Ксаверія та Олександри Василівни Браницьких були помітним діячами масонства. Так, їхній онук Францішек-Ксаверій-молодший мав один з найвищих масонських ступенів.
Чи належала до масонського руху Олександра Василівна, однозначно сказати важко, оскільки чіткі джерельні дані про це відсутні. Втім, масони вважали себе «преобразователями», і тому російські «вільні мулярі» часто споруджували Преображенські храми, як це зробила графиня О. В. Браницька у Білій Церкві, її зять з донькою у Мошнах та Г. Потьомкін у Катеринославі. Проект мавзолею Г. Потьомкіна «в имении графини Александры Браницкой» також має ознаки якогось таємничого святилища, явно далекого від офіційного православ’я білоцерківської статс-дами.
В Російській імперії чимало аристократів (у т. ч. імператори) захоплювалося масонством, і тому, очевидно, графині було непросто уникнути такого повсюдного впливу й залишитись осторонь. Отже, колона «Пелікан» цілком могла бути присвячена ложі, до якої належали графи Браницькі.
Далі буде. Слідкуйте за публікаціями на нашому сайті.
Попередні уривки книги.