Певний час зв’язок графів Браницьких з тваринним світом обмежувався розведенням домашніх тварин, зокрема, коней. Відомо, що вже граф Францішек-Ксаверій Браницький був великим любителем племінного конярства, на розвиток якого не шкодував ні часу, ні величезних коштів. І хоча молодший син білоцерківського генерал-аншефа Олександр загинув, упавши саме з коня, це не вплинуло на захоплення батька.
Францішек-Ксаверій Браницький та його нащадки заклали міцний фундамент конярства, і у подальшому на започаткованих ними кінських заводах арабські скакуни були навіть тоді, коли їх не було вже в Аравії. Саме сюди приїжджали купці з різних куточків країни та світу, щоб купити дорогих скакунів. Зрештою, про конярство у білоцерківських маєтках ми вже вели мову і можемо лише ще раз підкреслили, що воно перебувало на одному з найвищих рівнів у Російській імперії. У часи, коли не було автомобілів і хороший скакун коштував дуже дорого, важливість конярства важко переоцінити.
Графині Олександрі Василівні довелося проїхати кіньми не одну тисячу верст. Так, у кареті графиня їздила до Санкт-Петербурга, Криму, Парижа, Відня, Карлсбада, Полтави, Очакова тощо. Засновниця парку, вочевидь, також знала ціну хорошому скакуну. Продовжували займатися конярством й пізніші графи Браницькі. Онук Олександри Василівни Костянтин-Григорій був настільки прив’язаний до цих працьовитих домашніх тварин, що, продавши Богуславський маєток, залишив за собою лише узинський кінський завод.
Не дивно, що в парку «Олександрія» з’явився досить оригінальний барельєф із зображенням кінської голови.
Про його призначення побутують різні версії. Дехто з паркових екскурсоводів переконаний, що під барельєфним зображенням знаходиться ціле кінське кладовище. Білоцерківські ж археологи ставляться до цього скептично, оскільки професійних розкопок тут ніхто не проводив. Деколи з метою встановлення істини самому хочеться взятися за лопату. Але цим мають займатися фахівці.
Наступні покоління графів Браницьких вже не обмежувалися конярством. Поряд із кінським заводом під Білою Церквою з’явився собачий. Молоді аристократи з азартом полювали. Це заняття так припало їм до душі, що Браницькі стали полювати на крокодилів у Єгипті та на левів у Алжирі.
Однак, аристократи дбали не тільки про задоволення і дехто з графів перейшли від вбивства тварин до фінансування наукових зоологічних досліджень.
Так, Костянтин-Григорій Браницький, син власників Білої Церкви Владислава-Григорія та Рози Браницьких володів Богуславською частиною батьківського маєтку (Київщина). Він мало бував у Російській імперії, оскільки за покликом душі був мандрівником, дослідником, фахівцем з орнітології.
Розпочиналося ж все з банального полювання, відомого ще первісним людям. Як ми вже зазначали, особливий азарт у Костянтина-Григорія викликало африканське сафарі. У погоні за екзотикою Костянтин Браницький не зупинявся навіть перед смертельними небезпеками. Одного разу у Єгипті разом зі своїм братом Владиславом-Міхалом (власником Білої Церкви) він потрапив у полон до одного арабського племені, що викликало у Костянтина лише позитивні емоції. Брат, як ми вже зазначали, сказав з приводу цієї пригоди: «Це ж треба мати цілу Білу Церкву, щоб спати тут між смердючими арабами».
Але згодом архаїчне полювання переросло в Костянтина у інтерес до серйозної науки. Так, якось він особливим способом (вночі, коли не було спеки) вбив двох нільських крокодилів близько трьох метрів завдовжки, щоб зробити з них опудала для музею Варшави. (Українські землі цього магната принципово не цікавили). Згодом граф захопився орнітологією, і тільки в першій своїй посилці із Алжиру він надіслав до одного з польських музеїв 370 (!) препарованих птахів, що було результатом величезної роботи. Далі його наукові інтереси охоплювали різні частини світу ‑ Північну Африку, Малу Азію, Кавказ, Сибір, Алтай, Далекий Схід, Південну Америку, Корею, Японію. Здається, з населених континентів Землі граф Костянтин не охопив лише Австралію. Меценат добре розумів значення вивчення ще далеко не дослідженої природи ХІХ століття.
Він збирав довкола себе й утримував здібних науковців, які здійснювали ці дослідження. Так, в Японії та Кореї зоологічні дослідження проводив фінансований К. Браницьким Ян Калиновський, на Далекому Сході – Михайло Янковський, у Центральній Азії – Томаш Борей тощо. Вони, ризикуючи життям і здоров’ям, відкрили сотні невідомих науці живих істот.
За підтримки графа було видано фундаментальне і надзвичайно цінне дослідження «Птахи, які зникли із земної кулі» (1845 р.), а згодом – монографію «Орнітологія Перу».
Ім’я Костянтина-Григорія (Костянтина-Гжегожа) назавжди увійшло в літописи досліджень живої природи. Зокрема, латинську назву «Браницькі» мають один з різновидів орла, щура і колібрі, а також пума, окремі риби та комахи. Таким чином мандрівники-природознавці віддячили своєму меценату за матеріальну підтримку своїх досліджень.
Граф Костянтин Браницький мав досить широкий кругозір. Він колекціонував картини відомих художників, мав оригінал одного полотна Рембрандта; покровительствував музеям, наприклад Зоологічному музею Варшавського університету і став одним із засновників музею Браницьких; підтримував відомих польських літераторів-емігрантів; матеріально забезпечував різні видавничі проекти тощо. Музей Браницьких провадив широку діяльність міжнародного масштабу, обмінюючись експонатами із музеями Сіднея, Вашингтона, Лондона, Парижа, Санкт-Петербурга.
Граф Костянтин-Гжегож Браницький помер в 1884 р. і похований у римо-католицькому костелі Білої Церкви.
Відомо також, що графи Браницькі проводили роботу й з охорони природи та живих істот. Так, у 1883 році в Білій Церкві було влаштовано лекцію Антона Нарцисовича Рудницького на тему «В защиту бессловесных». При цьому жінки - волонтери збирали пожертви на користь справи захисту тварин.
На околиці парку «Олександрія» графи створили звіринець, про який, на жаль, ми маємо мінімальні відомості. Нині він відроджений у формі міні-зоопарку і останній є великою втіхою для дітей.
Отже, Біла Церква – це місто з майже тисячолітньою історією, яке залишило помітний слід в житті не тільки українських, але й досить віддалених земель. Його історія є надзвичайно насиченою подіями і багата талановитими людьми. Білоцерківцям є що вивчати, щоб знати, пам’ятати і любити. Адже любити ми можемо лише те, що знаємо і тих, кого знаємо. А ті люди, які протягом майже десяти століть берегли, захищали, доглядали цю землю, безумовно, варті нашої пам’яті.
Далі буде. Слідкуйте за публікаціями на нашому сайті.
Попередні уривки книги.