Історичний шлях: Преображенський кафедральний собор у місті Біла Церква. Уривок 11

Особливо яскравий слід у пам’яті білоцерківців залишив призначений у 1851 р. священик о. Петро Лебединцев. Цього настоятеля Преображенського храму мешканцем нашого міста необхідно знати вже тому, що він цілком заслужено вважається першим істориком міста  Білої Церкви. Жоден з настоятелів храму не залишив нам стільки звісток з минулого, як о. Петро Лебединцев.

У 1843 р. пастир закінчив Київську духовну академію, отримавши ступінь магістра богослов’я. В 1851 р. його було рукопокладено у сан священика до Преображенського храму в м. Білій Церкві митрополитом Філаретом (Амфітеатровим). Перебуваючи на посаді настоятеля, о. Петро виконував ще й обов’язки благочинного білоцерківських храмів, викладав Закон Божий у місцевій гімназії та військовослужбовцям в батальйонній школі 6-го саперного батальйону. В 1855 р., коли спалахнула “київська козаччина” і селяни стали масово вимагати скасування панщини  та запису їх до “вільних козаків”, о. Петро за рекомендацією святителя Філарета (як “що має дар переконання”) два з половиною місяці їздив по охоплених повстаннями селах, пояснюючи селянам, що кріпацтво поки що не скасовано. Пастир був ініціатором відродження парафіяльної освіти на зламі 50-60-х рр. ХІХ ст., йому належать проекти заснування духовного часопису українською мовою та відкриття у Білій Церкві паралельних класів духовної семінарії тощо. Благодатного і освіченого священнослужителя з пошаною приймали і в палаці Браницьких (граф Владислав лише йому власноручно підносив чай, ігноруючи “блакитну кров” польської шляхти), і в найбідніших хатах білоцерківських селян, з вуст яких він записував місцеві історичні перекази. Навіть через 20 років після пастирства о. Петра білоцерківські селяни згадували про нього, що “був у нас священик, як були колись пророки”.

Після переведення до Києва (1860 р.) о. Петро Лебединцев займав важливі посади в управлінському апараті. Його авторитетною думкою неодноразово цікавилися світська і духовна влада в Санкт-Петербурзі, а київські митрополити при вирішенні справ деколи накладали промовисту резолюцію: “Вчинити на думку протоієрея Лебединцева”. Пастир овдовів ще в Білій Церкві (його дружину поховано біля вівтаря храму Марії Магдалини) і після переведення до Києва все своє життя присвятив служінню Богу, Церкві і науці. Величезне коло пастирських обов’язків не заважало йому бути дійсним членом комісії для розбору давніх актів, товариства давньоруського мистецтва, замісником голови Слов’янського благодійного товариства, співголовою церковно-археологічного товариства при КДА, одним із засновників Історичного товариства Нестора-літописця, членом Імператорського географічного товариства та київського товариства грамотності; членом комітету по спорудженню пам’ятника Богдану Хмельницькому на Софіївському майдані (до речі, саме о. Петро переконав інших членів комітету в тому, щоб лицева сторона пам’ятника була обернена в бік Софіївського собору). Крім того, він став ініціатором відкриття у Києві духовного училища для дівчат духовного звання; перебував на посаді редактора “Київських єпархіальних відомостей” тощо.

За таку масштабну діяльність протоієрей Петро Лебединцев мав чи не найбільше нагород серед протоієреїв Київської митрополії. Насамперед, його було нагороджено усіма можливими церковними відзнаками – скуфією, камілавкою, митрою, набедреником, золотим нагрудним хрестом з дорогоцінним камінням, що видавався з кабінету Його Імператорської Величності. Нагородою було і призначення в 1868 р. на посаду кафедрального протоієрея Києво-Софіївського собору – о.Петро став першою особою серед парафіяльного священства митрополії. Не обходили талановитого протоієрея і державні нагороди – він мав ордени св. Анни ІІІ, ІІ, І ступенів, ордени св. Володимира ІV і ІІІ ступенів, орден св. Савви ІІ ступеня, вручений королем Сербії Олександром. Ми перелічили далеко не всі заслуги пастиря, але і цього достатньо, щоб зрозуміти, яким яскравим явищем була “епоха Лебединцева” в церковному житті міста і держави.

Наступний настоятель Преображенського храму – о. Іоанн Ромаскевич також був рукопокладений сюди митрополитом Філаретом ще в 1848 р. і довгий час був другим священиком за настоятельства о. Олексія та о. Петра. У 1860 р. о. Іоанн стає настоятелем, виконуючи обов’язки законовчителя та благочинного, а з 1863 р. – ще й ревізора парафіяльних шкіл Васильківського повіту. Пастир мав цілий ряд церковних нагород та архіпастирських поляк за діяльність у галузі народної освіти. Вдячні були священику і військові – командир 6 саперного батальйону в 1862 р. вручив йому 160 крб. за безкоштовне викладання Закону Божого захистникам Вітчизни. Через 2 роки священик отримав ще й високу нагороду зі столиці – нагрудний хрест від Священного Синоду. 

В 1875 р. настоятелем Преображенського храму став протоієрей Олександр Мацкевич, що 1845 р. закінчив Київську духовну академію і мав ступінь кандидата богослов’я. До призначення в Білу Церкву о. Олександр займав почесні посади  повітового протоієрея в м. Липовці та Черкасах, де за плідну діяльність отримав цілий ряд церковних і державних нагород. Було у пастиря і два ордени св. Анни ІІІ та ІІ ступенів. Священик запам’ятався парафіянам свою особливою турботою щодо благоустрою церкви – лише він надсилав до Києва іноді по 20 рапортів на місяць у яких критикувалося все, що заважало красі та величі храму. Все це не заважало пастиреві виховувати ще й шестеро дітей. Звільнений був з посади настоятеля у 1880 р. на вимогу В. Браницького, якому не сподобалися нібито образливі для нього слова в панахидній проповіді на могилі О.В. Браницької, котра була похована в Преображенському храмі.

Цього ж року на місце настоятеля було призначено о. Федора Ганкевича, який був єдиним вихідцем з дворянської родини на цій посаді. Цей пастир виконував обов’язки благочинного і в 1889 р. згідно постанови Священного Синоду отримав сан протоієрея.

У 1890 р. в Преображенському храмі з’явився інший настоятель – о. Стефан Гришковський, який до цього був священиком у зарічанській церкві св. рівноап. Марії Магдалини і викладав Закон Божий у білоцерківському міністерському училищі. За старанність у пастирській діяльності о. Стефан 1897 р. був нагороджений камілавкою.

Останнім настоятелем в добільшовицьку епоху був виходець з Буковини – о. Олександр Рудський, котрий зайняв цю посаду в 1903 р. Крім цього, пастир виконував обов’язки  голови Васильківського повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради; викладав Закон Божий у двокласному народному та в залізничному училищах м. Білої Церкви; був ревізором парафіяльних шкіл. За плідну діяльність він мав кілька церковних нагород – камілавку, “Біблію” від Священного Синоду, архіпастирські подяки. Розстріляний працівниками НКВС 23 березня 1938 р.

Крім настоятелів, у Преображенському храмі служили й інші священики, які допомагали протоієреям. На цих посадах перебували і деякі майбутні настоятелі церкви – зокрема, Іоанн Ромаскевич. У різний час в храмі Преображення настоятелеві допомагали духовно окормляти білоцерківців пастирі Іоанн Яновський, Афанасій Павловський, Петро Орловський, Іоанн Леневич, Антоній Усаневич, Афанасій Ковальський, а також диякони – Петро Трегубов, Олександр Євтимович, Андрій Міцкевич, Федір Орловський. Були в храмі ще й псаломники (дячки) та паламарі.

Всі уривки книги можна переглянути за посиланням

Очікуйте новий уривок наступного тижня!