Історичний шлях: Преображенський кафедральний собор у місті Біла Церква. Уривок 12

б) миряни і церковне життя

У ХІХ ст. абсолютну більшість прихожан білоцерківського Преображенського храму становили місцеві селяни. Сучасному білоцерківцеві незвично читати словосполучення “селяни містечка Біла Церква”, але у ті часи наш населений пункт мав статус містечка (а не міста) і, відповідно, його мешканці іменувалися селянами, а не міщанами. Останні мешкали переважно у повітових центрах – Василькові, Таращі, Сквирі. І хоча, наприкінці століття Біла Церква реально була вже більше схожою на місто, маючи розвинену промисловість і транспортну систему, міщан тут мешкало все ще небагато. Навіть у 1899 р. у Преображенській парафії Білої Церкви нараховувалося лише 442 особи міщанського стану, на яких припадало 7 960 селян. Ще менше було дворян (43 особи) і духовенства (44 особи).

У часи існування кріпацтва білоцерківські селяни щонайменше 4 дні на тиждень працювали на Браницьких і лише решту часу – на себе. А зробити треба було багато, адже техніки тоді існувало мало – більшість справ робилася вручну. Однак, виснажлива праця та її об’єми не заважали нашим предкам регулярно відвідувати храм і дбати про нього. Слава про ревність та жертовність наших прапрадідів сягала навіть “матері міст руських”. “Доброго дня, друзі мої! Багато чув я про жителів Білої Церкви і про їхню релігійність, а тому й відвідав Білу Церкву; радію, бачачи вас у такій безлічі присутніх! Прекрасна старанність Ваша!” – так починалася проповідь київського митрополита Платона (Городецького), котрий виголосив її у Преображенському храмі в 1882 р.

Духовні наставники наших предків з розумінням ставилися до їх потреб. Це було видно і по розкладу богослужінь – суботні всенощні починалися пізніше, щоб усі бажаючі встигли на їх початок, і по простоті проповідей, які лунали в стінах храму. Священик Стефан Гришковський наприкінці століття повідомляв київському митрополиту, що “парафіяни Преображенської церкви - винятково простий народ, якому в простих зрозумілих формах мови потрібно передавати найістотніші релігійні відомості”.

Оскільки за числом прихожан Преображенська парафія була найчисленнішою в митрополії – вона єдина належала до першого класу, то її було поділено на дві частини, кожна з яких підлягала віданню окремого священика. Осередком поділу парафії була, як не дивно... псарня Браницьких у центрі міста. Ось що писав про це митрополитові настоятель храму о. Олександр Мацкевич: “Територія парафії білоцерківської Преображенської церкви розділена на дві частини, ізольовані одна від одної, і навіть сповідні розписи складаються по кожній частині окремо. Головними пунктами-покажчиками однієї частини є так звана "Олександрія" - сад з палацом гр. Браницького, а з іншого - його псарня. 

Так, що коли я при новому надходженні моєму сюди, знайомлячись зі сьогоденною місцевістю, питаю: де, чи далеко? - мені відповідали, показуючи на ці два пункти, і ця друга ділянка дісталася на долю мого нового пастирства. Нещодавно мені довелося проводжати мерця на цвинтар із псарні - тільки не пса, а дитя псарника...” Настоятель просив благословіння об’єднати дві частини в єдину парафію, але владика розпорядився залишити все без змін.

Іншою особливістю життя парафіян Преображенської парафії було те, що до часів Великої Вітчизняної війни їм доводилося мешкати в оточенні іновірців, кількість яких, часом переважала більш, ніж удвічі. І хоча православне населення лівобережної частини містечка постійно зростало, кількість іудеїв все-одно була вдвічі більшою.

Пастирі у житті білоцерківців добільшовицької доби займали вельми вагоме місце. Наші предки відвідували храм не лише для молитви і участі в церковних таїнствах, але й для того, щоб почути з вуст батюшки велику кількість необхідної інформації – про події в державі та світі; появу нових указів, законів і розпоряджень влади; суть незвичних природних явищ та необхідність дотримуватися гігієни тощо. Єпархіальний часопис “Посібник для сільських пастирів” виписувався і білоцерківськими священиками, які знаходили в ньому цілу енциклопедію знань, необхідних для місцевих селян у їх побуті. Церковне видання радило пастирям розповідати мирянам про новинки науки і техніки, раціональні методи господарювання, засоби боротьби з комахами-шкідниками, правила пожежної безпеки, появу нових ліків. Тут же містилося і безліч дрібних порад про те, як уникнути промокання ніг, відрізнити фальшиві монети від справжніх, як правильно використовувати новий японський цемент і т.п.

У храмах того часу не лише здійснювали таїнства та обряди, але й оформляли їх документально, у разі необхідності видаючи мирянам довідки. Оскільки прихожан у Преображенський парафії було дуже багато, то, наприклад, П. Лебединцев кілька років листувався з консисторією, прохаючи дозволу вести метричні книги у двох, а не в трьох екземплярах.

Власне, сам обсяг метричних книг, клірових відомостей та сповідних розписів Преображенського храму є яскравим свідченням величезного об’єму роботи, який доводилося пастирям та причетникам, щоб донести до нас відомості про життя наших предків. Ці записи фіксують кожну вагому подію у житті мирян нашого храму – від хрещенської купівлі до проводів у останню путь.

Першими з цих таїнств, які фіксуються метричними книгами щодо кожного нашого предка, було хрещення. У ХІХ – на початку ХХ ст. існувала жахлива дитяча смертність, а тому дітей намагалися охрестити якомога швидше – щоб не допустити смерті нехрещеного немовляти. У Преображенському храмі хрещення відбувалися досить часто – наприклад у 1848 р. щомісяця хрестили наступну кількість малюків:

в січні – 43

в лютому – 32

в березні – 24

в квітні – 23

в травні – 33

в червні – 20

в липні – 26

в серпні – 22

в вересні – 28

в жовтні – 27

в листопаді – 37

в грудні – 39

Тобто, цього року в парафії Преображенської церкви з’явилося 332 нових прихожанина. Населення в Білій Церкві протягом другої половини ХІХ ст. стрімко зростало і через п’ять десятиліть – у 1899 р. в стінах нашого храму охрестили вже 590 немовлят. Змінилася в більшу сторону і помісячна кількість охрещених. Згідно метричної книги за 1899 р. число хрещень було наступним:

в січні –  49

в лютому – 50

в березні – 60

в квітні – 39

в травні – 48

в червні – 34

в липні – 52

в серпні – 50

в вересні – 47

в жовтні – 71

в листопаді – 52

в грудні – 38

Охрещення відбувалися, звичайно, не щодня, а тому в день пастирям доводилося хрестити і по кілька немовлят.

Не зважаючи на бідність тогочасного населення, родини в ХІХ – на початку ХХ ст. були великими. Звичайним явищем було по троє-четверо дітей у сім’ї, оскільки далеко не всі нащадки доживали до зрілого віку. Поряд з цим, у Білій Церкві було чимало сімей, які зараз називали б багатодітними. У 1840 р., згідно сповідного розпису, у Преображенський парафії найбільше – восьмеро дітей мала родина Мойсея та Анастасії Сусол з с. Піщаної, мешканці якої теж відвідували цей храм.

По 7 дітей було в сім’ях Івана та Явдохи Хмельницьких (батькам було відповідно 36 і 35 років), Данила і Марії Бондаренків, Дмитра і Глікерії Здоренків, Тимофія і Марії Цапенків; семеро дітей самотужки виховувала і 47-літня вдова Марина Семененченко.