Історичний шлях: Преображенський кафедральний собор у місті Біла Церква. Уривок 10

Взагалі, географія пожертв на будівництво православних храмів і в Україні, і в інших країнах є дуже широкою. Недоліком залишається лише те, що інформація з точними сумами зборів на возведення святинь зберігається не завжди. Особливо це стосується останніх десятиліть ХІХ ст. – тоді кошти відразу ж надсилали до Києва за допомогою нововинайдених засобів зв’язку.

Нам достеменно відомо, що у 1842 р. наші предки збирали кошти на будівництво церкви у П’ятигорську; в 1861 р. – для перебудови ієзуїтського монастиря на православний храм у католицькій Празі; у 1882 р. – купували церковні речі для бідних храмів Болгарії, що зазнала турецького руйнування; у 1883 р. – збирали гроші на будівництво православної святині у відвойованому у турків м. Батумі, а в 1886 р. – на відновлення знищеної пожежею православної місії на Алтаї; у 1901 р. – білоцерківці здійснювали пожертви для побудови православного храму в далекому Нью-Йорку. Але дані про ці збори є надзвичайно фрагментарними і встановити їх точну кількість в Преображенському храмі зараз практично неможливим. Але, напевно, так і має бути – адже Господь воздає явно тим, хто чинить добро таємно…

Здійснювалися нашими предками церковні пожертви і в ХХ ст. Серед них назвемо найвідоміший збір коштів, що відбувся в 1912 р. “на спорудження храму в ім'я святителя Миколи Чудотворця і странноприїмниці для російських паломників у Бар-граді”. За тиждень до травневого святкування перенесення мощей святителя на дверях Преображенського храму з’явилося “Відозва Барградського комітету”, в якому повідомлялося, що на всенощній перед святом і на літургії під час свята (після читання “Євангелія”) буде відбуватися збір пожертв для спорудження цієї визначної святині в Італії.

Дні пам’яті Чудотворця з Мір Лікійських були храмовими святами для мирян Преображенської парафії, адже цьому святителю було присвячено і північний приділ храму, і Миколаївську церкву біля нього. Взагалі, кількість Миколаївських церков на Надроссі в ті часи була надзвичайно великою – за кількістю вони поступалися Покровським та Михайлівським. З огляду на вищесказане, суми пожертв були особливо значними – лише з Васильківського повіту для будівництва храму в італійському м. Барі надійшло 134 крб. 23 коп. пожертв.

Подібні збори коштів здійснювалися не тільки на користь храмів у різних державах світу. Надавали наші предки і матеріальну допомогу жертвам війн, стихійних лих та голоду – як в межах імперії, так і за кордоном. Наприклад, у 1867 р. виникли значні продовольчі труднощі у ряді губерній Росії (Архангельській, Вологодській, Смоленській та ін.). Голодуючим прийшли на допомогу мешканці інших місцевостей, які збирали на їх користь пожертви в храмах. Лише у Васильківському повіті, до якого належала Біла Церква, було зібрано 288 крб. 42 коп. (дані неповні).

З’являвся голод непроханим гостем і в інших православних країнах. Так, у 1889 р. “попущенням Божим доблесний у православній вірі чорногорський народ” був також “пригнічений великим лихом - голодом”. І знову до церковних чаш посипалися гроші, зароблені мешканцями нашого краю.

Завдавали бід іноземним одновірцям і стихійні лиха. На ліквідацію наслідків останніх також збирали кошти наші діди та прадіди. У 1894 р. православне Грецьке королівство сколихнув землетрус. Він дощенту зруйнував кілька чималих міст на о. Евбея та материкові міста – Фіви і Атланту. Крім того, було стерто з лиця землі близько 30 селищ. Мешканці Білої Церкви і на цей раз не залишилися байдужими до чужого горя. З чаш Преображенського храму до Греції було відправлено 2 крб. 50 коп., а парафіяни церкви Марії Магдалини зібрали 1 крб. 03 коп.

Неодноразово збиралися нашими предками і кошти на користь південнослов’янських народів, які сповідували Православ’я і страждали від турецьких вторгнень. У 1875 р. зазнало поразки антиісламське повстання у Боснії та Герцеговині – десятки тисяч біженців заполонили Чорногорію, сподіваючись там знайти захист від турецької помсти. Однак, мусульманські окупанти не шкодували навіть залишених населених пунктів – біженці, що поверталися на Батьківщину, знаходили згарища замість міст і сіл. Тобто, урядові небагатої Чорногорії доводилося подбати про 25 тисяч герцеговинців. Їм було виділено продовольство, але потрібні були ще ліки, постіль, одяг і т. ін. По всій Київській митрополії цього року збирали кошти православним біженцям. Чорногорський владика дякував київському митрополиту Арсенію (Москвіну) за зібрані близько 500 крб., сповіщаючи, що “не одна тисяча родин підносить теплі молитви за тих, які поспішили подати їм шматок насущного хліба у важкі для них дні”.

Подібні пожертви білоцерківських мирян давали їм можливість виконати Христову заповідь любові до ближнього і водночас відчути себе невід’ємною частиною Вселенського Православ’я. Від святого Єрусалиму до нордичної Фінляндії, від спекотного Ташкенту до прохолодної Прибалтики, від західного Нью-Йорку до східного Алтаю – всюди залишали руки білоцерківців сліди своїх щедрот.

ПАСТИРІ ТА МИРЯНИ ЦЕРКВИ ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЬОГО

а) священство парафії:  спроба колективного портрету

Благодатність і велич Преображенського храму зумовили те, що в ньому деколи служили пастирі, відомі далеко поза межами Київської губернії. Митрополити нерідко нагороджували священиків – кращих випускників духовних семінарії та академії – призначенням до одного з білоцерківських храмів. Практично всі настоятелі церкви Преображення Господнього ХІХ – початку ХХ ст. мали значні заслуги перед Церквою та державою, а тому їх неодноразово удостоювали і церковних, і державних нагород.

Перший настоятель Преображенського храму – о. Іоанн Тарнавський – мав відмінне свідоцтво після закінчення Київської духовної академії і був рукопокладений святителем Філаретом (Амфітеатровим). Владика сам обрав старанного благочинного з Барахтянської Вільшанки із-поміж кількох запропонованих кандидатів. З благословіння владики Філарета храми Білої Церкви були виділені в окремий благочинний округ, який і очолив о.Іоанн. До призначення на цю посаду заслужений священик вже мав церковні нагороди – оксамитову фіолетову скуфію (у ті часи її отримували одиниці) та набедреник. Після призначення до білоцерківської парафії о. Іоанна владика Філарет (Амфітеатров) у Преображенському храмі нагородив протоієрейським чином.

Наступним настоятелем, (до речі, також рукопокладеним Філаретом (Амфітеатровим)), був молодий 30-літній випускник академії Олексій Колосов. Талановитого пастиря після отримання свідоцтва залишили викладати французьку мову в рідному навчальному закладі. В 1845 р. “за поданням конференції Святішого Урядового Синоду затверджений у ступені магістра богослов'я і перейменований на бакалавра”. Багатим на події для Олексія Колосова був 1847 р. – він отримав магістерського хреста, його було рукопокладено священиком - настоятелем Преображенського храму Білої Церкви і призначено благочинним, вручено премію в 300 крб. від імені Священного Синоду. Крім того, саме в 1847 р. “за попередніми зносинами пана попечителя Київського навчального округу з Його Високопреосвященством Київським і Галицьким митрополитом Філаретом його визначено законовчителем православного сповідання при Білоцерківській гімназії”. Не пощастило пастиреві в особистому житті – у Білій Церкві померла його молода 20-літня дружина, залишивши доньку Марію. Пізніше священика о. Олексія Колосова було переведено до Києва, де він займав досить високі посади в духовному відомстві.

Всі уривки книги можна переглянути за посиланням

Очікуйте новий уривок наступного тижня!